Іноді трапляється щось важке — і я починаю думати: де Бог зараз? Чому мовчить? Чому не відчувається поруч? Може, він взагалі десь далеко і йому байдуже до того, що відбувається тут, зі мною? Це не протест і не злість — просто чесне запитання людини, якій зараз не дуже добре.
Це запитання приходить не від байдужості до Бога — а якраз навпаки. Його ставлять ті, кому він не байдужий, але хто зараз не відчуває його присутності. І це дуже чесно.
Біблія каже, що Бог царює з неба — але водночас вона ніколи не малює його далеким спостерігачем. Ще з першої сторінки Книги Буття його присутність ширяє над землею. Єремія цитує Бога: "Чи може хтось сховатись у таємному місці так, щоб я його не бачив? Чи не наповнюю я небо і землю?" (Єр. 23:24). Псалом 139 — мабуть, найпоетичніший опис цього: куди б людина не пішла, Бог там. Це не нагляд наглядача — це присутність того, хто не відпускає.
Але що робити, коли цього не відчуваєш? Коли молишся і здається, що говориш у порожнечу?
Тут варто зупинитись на одній сцені з Євангелія. На хресті Ісус вигукнув: "Боже мій, Боже мій, чому ти мене залишив?" (Мт. 27:46). Це не метафора і не театральний ефект — це справжній крик болю. Якщо навіть Ісус у найтемнішу мить свого життя відчував, що Бог відвернувся — то наш досвід "тиші" не є ознакою того, що ми щось зробили не так або що Бог справді пішов.
І що сталось після того крику? Воскресіння. Тобто відчуття покинутості — не кінець історії і не правда про те, що насправді відбувається. Павло пізніше написав: ніщо не може відлучити нас від любові Бога — ні смерть, ні життя, ні теперішнє, ні майбутнє (Рим. 8:38-39). Навіть хрест не відлучив.
Є гарний образ — клаптикова ковдра. Якщо подивитись на її зворотній бік, видно лише хаос вузликів і обрізаних ниток — нічого красивого, жодного сенсу. Але варто перевернути — і видно, як майстер вклав кожну нитку на своє місце. Ми часто бачимо лише зворотній бік. Павло написав про це у другому листі до Коринтян: "Ми дивимось не на видиме, а на невидиме, бо видиме — тимчасове, а невидиме — вічне" (2 Кор. 4:18). Це не заклик ігнорувати біль — це запрошення довіряти тому, що ми поки не бачимо повністю.
Є ще одна думка, яка може здатись несподіваною: іноді саме в момент, коли власних сил не залишається, людина найбільш відкрита до того, щоб відчути щось більше за себе. Павло говорив про це зі свого досвіду: "Коли я немічний — тоді я сильний" (2 Кор. 12:10). Не тому що слабкість — це добре. А тому що в ній зникає ілюзія, що ми справляємось самі.
Де Бог, коли боляче? Там само, де й завжди. Просто іноді ми його не чуємо — і це не означає, що він мовчить.